НЕВІДОМИЙ КАНДИНСЬКІЙ
ОДЕСЬКА КОЛІСКА

Серед іншого там були й такі рядки: «Дуже завжди радію, як сильно й повсюдно піднімається в Росії виставкова справа. Судячи з усього, Росія стала нині в художньому сенсі дуже високо. У театральній справі вона безумовно на першому місці. Високо стоїть і музика. А в живописі лише Франція може з нею конкурувати. Російський живопис дедалі більшу перевагу віддає духовному началу й дедалі більше переносить сутність із "як" на "що" . Тому вона так підносить їх (живо-писців) саме в наші й ті часи, що наближаються до нас».

Лист було написано 2 березня 1910 року, тобто через 14 років після того, як Кандинський поїхав навчатися до Мюнхена. Навіть для переконаних прихильників теорії про виключно «західну» орієнтацію творчості Кандинського настрій, виражений у листі, продемонстру-вав, що художник не «онімечився» і не втратив духовного звʼязку з батьківщиною. Почуття, висловлені в приватному зверненні до Егіза, мають виразне патріотичне забарвлення. Почуте настільки вразило учасників «круглого столу», що присутня там німецький мистецтвознавець підійшла до українського колеги, котрий зачитував листа, і намагалася пояснити свою непричетність до прихильників теорії «німецького» походження досягнень майстра.

У тому, що місцем проведення міжнародного «круглого столу»

було обрано саме Одесу, проявилося визнання сучасниками непересічної ролі цього міста в житті Кандинського. Тим часом ставлення самого художника до Одеси було суперечливим. В автобіографічних нотатках він пише, що родина переїхала до цього «малооблаштова-ного» міста (тобто до Одеси) внаслідок хвороби батька. Проте Кан-динський почувався там тимчасовим гостем, вважаючи саме місто та його специфічну мову чужими своїй родині. У своїх мемуарах він згадує, що вже після переїзду до Москви у нього траплялися перепади настрою, відчуття якогось загального дискомфорту, яке виникало під час періодичних наїздів до родичів в Одесу. Зокрема це недвозначно виражено в емоційному листі до М. Харузіна, написаному в грудні 1889 року: «Небо сіре, море сіре, в повітрі якась імла, на вулицях порожньо, будинки темні, люди нудні... Ось він - благодатний південь і його «Пальміра»! Був я біля моря; воно ледь хлюпається в очманіле каміння. Більш журливої пісеньки важко вигадати... Як же не очманіти? Безвихідно, безнадійно нудно. Не було б тут рідних, утік би - куди? Якщо хочете, нікуди. Бо всюди одне й те саме».

Безумовно, в компактну форму кількох стислих, написаних під впливом моменту фраз неможливо вмістити історію та істину понад

30-річного звʼязку з містом. У своєму досить категоричному ставленні до Одеси Кандинський висловлював передусім внутрішні переживан-ня, повʼязані з дитячою драмою, викликаною розлученням батьків, підлітковими проблемами в гімназії. Чималу роль відіграло й те неформу-льоване відчуття прихильності або відрази, котре, зрештою, визначає позбавлений логіки душевний вибір. Цей вибір був на користь Москви, куди, за його визнанням, художник завжди мріяв повернутися. Душа Кандинського обрала Москву з її рельєфом, храмами, історією, духом російської старовини. Життя обрало для Кандинського Одесу, поселивши там найближчих людей, надавши можливість регулярно демонструвати своє мистецтво, подарувавши щирих приятелів і доброзичливих цінителів його таланту.

У генеалогічному дереві роду Кандинських видатний абстракціо-ніст займає місце в VI поколінні. В історії роду трапляються різні особистості. Так, Петро Олексійович Кандинський, 1735 року народження, відбував заслання у Нерчинську за пограбування кількох церков і монастирів у Якутську. Його син, Хрисанф, також почав із грабіжництва, але потім «легалізував» капітал, примкнув до купецтва й першим із Кандинських розбагатів з торгівлі.

Онук нерчинського ка-торжника, Микола Хрисанфович, перебрався до Москви в середині

XIX століття. Відтоді більшість Кандинських займалася торгівлею, посередницькою діяльністю, дехто нажив на цьому мільйонні статки.

Батько Кандинського, Василь Сильвестрович, був із родини, котра здавна мешкала в місті Кяхта, центрі торгівлі чаєм, що на кордоні з Мон-голією. Він переїхав до Москви, де здобув освіту й одружився з красунею Лідією Іванівною Тихеєвою, з роду прибалтійських німців. У їхньому недовговічному шлюбі 4 грудня 1866 року народився син Василь. Успішний комерсант, батько Кандинського був купцем різних гільдій, потомственим громадянином Імперії. У 1871 році він за станом здоровʼя перебрався із сімʼєю на південь, до Одеси. Там Василь Сильвестрович торгував чаєм, мануфактурою, працював у Державному банку, був попечителем 3-ї чоловічої гімназії, гласним депутатом міської думи.

Сам Кандинський завжди згадує про батька з незмінною ніжністю й повагою. У своїх мемуарах він писав, що в батька, безумовно, була художня жилка: той в юності захоплювався рисуванням, глибоко розумів живопис. Певний час окремі дослідники творчості Кандин-ського навіть приписували ранню роботу художника «Одеський

порт» Василю Сильвестровичу Кандинському. Виразна манера бать-

кового рисунку нагадувала хлопчикові його витончену фігуру й красиві руки. Звертала на себе увагу його звичка довго й уважно роз-

глядати картини на виставках. Це, як пише Кандинський, було одним

із найулюбленіших його зайнять. В образі матері, Лідії Іванівни, закарбувалися для Кандинського характер і своєрідна краса Москви.

У ній поєдналися непересічна зовнішня серйозність і сувора краса, родовита простота, невичерпна енергія й парадоксальне поєднання величного спокою з нервовістю, традиційності зі свободою.

Імовірно, майже відразу після переїзду до Одеси батьки Кандин-ського розлучилися. Хлопчик залишився з батьком і старшою сестрою матері Єлизаветою Іванівною. Матір вийшла заміж за М. Ко-жевнікова, голову правління Одеського облікового банку. з урахуванням другого шлюбу, у неї було пʼятеро дітей, зведених братів і сестер Василя. У своїх спогадах Кандинський жодного разу не зачіпає тему розлучення батьків. Він був надто малий, аби зрозуміти їхні стосунки й причини розриву, але те, що матір віддала всю свою турботу дітям від нового шлюбу, очевидно, стало однією з драм, які одночасно і гнали його з Одеси, і притягували до неї.

Найдорожчим спогадом одеського дитинства залишилася духо-

вна близькість з тіткою Єлизаветою Іванівною, котра стала хлопчику. за маму і товариша. Найголовніше, що Кандинський вирізняє в натурі тітки - просвітлену душу і глибоко альтруїстичне життя. Саме їй він завдячує зародженням своєї любові до музики, літератури, російського народу. Вона була наперсницею захопливих дитячих ігор (звідки родом образ вершника), почала прищеплювати любов до німецької мови і світу середньовічної західноєвропейської романтики. Все це стало основою дитячого душевного здоровʼя, колискою фантазій, навіювань, казкових образів.

З 1877 року Кандинський починає навчання в 3-й чоловічій гімна-зії, що знаходилася в будинку купця Красносельського на розі вулиць Успенської і Канатної. Всього декілька скупих канцелярських документів свідчать про окремі події його шкільного життя. У програмі літературно-музичного ранку 25 березня 1878 року зазначено, що учень 1-го класу Кандинський прочитає уривок з «Тараса Бульби» Гоголя «Прощання матері з синами».

Навітьне сам процес рисування, а момент народження фарби, що виходи-

ла з туби, сприймався ним як чаклунство. Він відчував фарби, немов живі істоти, наділені силою, тугою, готовністю до взаємодії. Випадкові колірні поєднання викликали у майбутнього художника такий гострий інтерес, що він годинами зі здивуванням і любовʼю спостерігав за їх трансформаціями. Він чув музику, яку народжує пензель, забираючи частину фарб із палітри. Цей процес нагадував молодому Кандин-ському таємну лабораторію середньовічного алхіміка. Разом із батьком він став постійним відвідувачем художніх виставок. У той час на нього справили велике враження кращі представники школи реалістичного живопису І. Рєпін, І. Левітан, В. Сєров. У своїх спогадах він окремо згадує знамениту тоді картину Репіна «Не чекали».

Після закінчення 6-го класу гімназії Кандинський протягом року перебував удома, очевидно, займаючись із репетиторами, й одразу після цього був переведений у 8-й клас. Точна причина цього невідома, можливо, свою роль зіграв описаний у листі до Харузіна конфлікт, який розгорівся саме після закінчення молодших класів. Та хай там як, у звіті за 1884/85 навчальний рік зазначено: як і раніше, учні 8-го класу збираються в неділю і по святкових днях для літературних бесід.

Під час проведення бесіди на тему «Заслуги Островського перед суспільством» референтом був учень Кандинський. у 1885 році Кан-динський випустився з гімназії з нагородою за відмінні успіхи в малю-ванні. До цього часу належить один цікавий документ. Це подяка Василеві Сильвестровичу Кандинському за те, що протягом усього навчання свого сина, тобто 8 років поспіль, він доброчинно сплачував за навчання двох малозабезпечених учнів із класу його сина. Окрім того, на ознаменування успішного закінчення сином гімназії Василь Сильвестрович узяв на себе зобовʼязання протягом 20 років вносити за найбільш талановитого незаможного учня по 50 рублів на рік.

У разі своєї смерті це зобовʼязання він перекладав на сина.

У 1886 році нарешті реалізується мрія Кандинського - він повертається до Москви і вступає до університету. Але наївно було б при-пустити, що так легко можна струсити прах тієї землі, котра непомітно увійшла в твою плоть і кров. Поступове розчарування в науці й щодалі потужніший потяг до мистецтва надзвичайно активізували складний внутрішній процес роздумів і переживань. Молодий Кандинський приходить до розуміння того, що наука неспроможна вирішити животре-петні питання щодо душі, життя і смерті, віри в Бога. У листі до свого єдиного душевного співбесідника М. Харузіна, написаному в березні 1894 року, Кандинський звертається до образу одеських скель, здаля твердих і надійних, а насправді крихких і непевних. Він порівнює з цими скелями життєві опори, на які намагаються спертися люди, але вони, як ті одеські скелі, кришаться, ламаються на шматки і пада-ють. Усвідомивши це, люди, позбавлені опори, зі страхом спостеріга-думкок невпинно руйнується життя навколо, намагаються встетися думкою, що воно не пропадає у безодні, а підноситься у кращий, більш сталий світ. З відчуттям раптовості втрати Кандинський стикнувся вже через 6 років, коли адресат наведеного вище листа, його найкращий друг Микола Харузін несподівано помер.

Проте мінорна тема щодо самовідчуття Кандинського в Одесі, як і все у житті, неодмінно переривалася смугами життєрадісних, до-тепних, світлих моментів. Після вступу до університету та пізніше, коли він уже жив у Німеччині, щорічні візити до Одеси стали обовʼязковою складовою його життя. Важкі спогади дитинства дещо ослабли, поступилися новим, не обтяженим тінню минулого враженням. Тоді на зміну рефлексуючому меланхоліку зʼявлявся Кандинський, який умів цінувати земні радощі, кепкувати, бути палко закоханим.

28 грудня 1890 року він пише Харузіну, що, незважаючи на туман і мряку, цього року веде в Одесі більш приємне життя, ніж раніше. Кан-динський проводить веселі години в місцевих вітальнях, хоча, зрозумі-ло, трапляються й нудні. Навіть прогулянки до моря в таку погоду не викликають у нього тої зеленої нудьги, що проступала в листі, наведеному раніше. Наприкінці вересня 1891 року він ділиться з другом приємними враженнями від південної осені, віддаючи їй перевагу перед

Москвою: «І ось я тут, на півдні, ціну якому хоча б приблизно розумієш саме восени, коли замість сизих хмар - надзвичайно сине небо, замість аромату «Moskau» - освіжаючий дух моря, замість сітки дощу - промені яскравого сонця, замість каламуті калюж - безмежне море».

Усіма принадами розкішного одеського літа, кожен день якого вливає

сили й бадьорість у знеможений організм молодого на-уковця, дихає лист до Харузіна, датований 12 липня 1892 року. Кандин-ський повідомляє, що він в Одесі вже майже місяць. Блаженний час повного неробства і споживання «підніжного корму». Він радісно кон-статує, що почувається міцнішим, звільняється від застуд і наслідків нервових стресів. Немає й сліду світової скорботи і драматизму загальнолюдських проблем. Кандинський займається постановкою аматорського спектаклю, живописом, легким читанням, гуляє, купається в морі, катається верхи. Він навіть жаліється, що на всі принади легковажного життя не вистачає часу. Як своєрідне резюме Кандин-ський робить висновок, що можливість змінити на якийсь час плин звичного життя не лише освіжає, але й розширює погляд на речі. У листуванні 1893-1894 рр. часто-густо виникає тема непорозумінь із університетським керівництвом щодо здачі іспитів і написання магістерської роботи. Але й ця тема, в своїй суті дискомфортна для незалежної натури Кандинського, зрештою отримує поетичну фор-

му завдяки яскравому колориту одеського ландшафту. 15 березня

1894 року він змальовує Харузіну свій стан білим віршем:

«То блакитне, то синє з баранцями, то чорне море.

То блакитне, то синє, то сіре небо.

То літнє наопашки, то осіннє пальто.

1о надія, то смуток, то відчай -

ось умови, в яких я жив до учорашнього дня, за яких, як ти бачиш, при-

рода, пальто і моє серце утворили один дружній акорд трьох різних тонів. І, нарешті, вчора гармонія зруйнувалася: небо було синє, море було зелене, пальто було осіннє наопашки, душа була зла».